Ваша кар’єра почалась у 1966 році зі скульптури в Стрийському парку. Мало хто знає, що Ви – автор «Лілеї» з Лебединого озера. У вашій творчості вона дала початок жіночій еротичній скульптурі, а місту – впізнаваний пойнт Стрийського парку
Я коли був на п’ятому курсі інституту, вирішив, що в межах дипломної роботи зроблю паркову скульптуру. І не будь-де, а на воді, на озері в Стрийському парку. Подумав, чого б не показати красу жіночого тіла з урахуванням ландшафту – це буде приваблювати людей. Було складно, бо нікому невідомий студент, а вже рвусь на найкращі місця у Львові. Отож, підходжу до директора парку, а він каже, що допомагати мені не буде. Тоді я пішов до міської ради. Там головним художником був Олександр Новаківський, з тих відомих Новаківських. Він подивився на фотографію з моєю дипломною і каже: “Я двадцять років нічого подібного не бачив, допоможу вам”. Зателефонував якомусь начальнику будівництва в міськраді. Вони дали мені людей і прямо на воді ми забивали сваї, зробили міст і по ньому скульптуру тягнули, яка там на воді стоїть і до сьогодні.
Ви виливали цю скульптуру на фабриці? Розкажіть про процес, як з’явилась ідея
Так, на фабриці. От я вирішив зробити дипломну – оголену жінку, назвав «Лілея». Я мислив її як розцвілу серед озера квітку. Так собі мріяв, але від мрії до реалізації нелегкий шлях. Коли Новаківський затвердив скульптуру і дав людей, все пішло на лад. Спочатку художня рада прийняла невеликий шкіц, потім я почав збільшувати: назбирав потрібну кількість глини, зробив каркас і вийшло те, що я хотів. Опісля зняли форму і вивезли на фабрику, де я набивав вже гіпсову форму, магмою, як мармуровою крихтою. На фабриці вона застигла, після чого я її шліфував та обробляв. А ліпив скульптуру з натури. В нас в інституті позували дівчата, жінки, тому я мав можливість взяти не з пальця видумане, а щось дійсно автентичне. Показати красу людини. І це мені вдалось, адже поставили найвищу оцінку. Комісія з архітекторів сказала на захисті, що скульптура дуже добре вписується в ландшафт.
Ви закінчили інститут і потрапили в скульптурний цех. Хто там був?
Після моєї роботи над парковою скульптурою Дмитро Крвавич як завкафедри скульптури взяв мене в майстерню, бо я своєї не мав. Коли працював з Крвавичем, ми спільно зробили пам’ятник радянським воїнам. Я виліпив арку, жінку і чоловіка, які тримають сніп. Йому сподобалось і ми почали над тим працювати. Авторський гонорар розділили по половині. Відливали це все фабричні люди, в цеху.
Ви були одним зі співавторів Монументу слави, що на вулиці Стрийській. Розкажіть, як робився один з наймонументальніших пам’ятників Львова
Мене забрали в армію після інституту. Служив там, де цитадель. Мало що там мені подобалось. Через місяць-два приходить до мене якийсь полковник і каже, що все, мовляв, твоя служба завершилась – будеш робити проєкт пам’ятнику радянським воїнам на Стрийській. Хтось, видно, підказав, що тут служить скульптор з вищою освітою. До мене у помічники приставили такого собі Пірожкова, він мав один курс з живопису. Мене взяли в Будинок офіцерів, дали кімнату і я почав робити пам’ятник на Стрийській. Якось я з цим полковником прийшов до начальника Прикарпатського округу – Лащенка, а той каже: “Давайте беріть участь у конкурсі. Ми вас підтримаємо, бо хочемо, аби наш проєкт виграв”. Він мені сказав, що обов’язково маю показати 5 видів військ. Я вирішив зробити стелу і на неї повішати воїнів. Потім казали – повішав воїнів радянських (сміється).
Згодом почав собі мислити над основною скульптурою – я ж раніше робив оголену жіночку, а тепер можна було оголеного воїна показати – Геракла мускулистого. Хотілося виліпити таку метафору, яка б символізувала українського воїна. Бо я так пояснював: Україна не воює, вона мирна країна, тому нащо нам показувати когось з автоматом? Зображу такого воїна, з мечем, встромленим поряд, якого воїн в разі чого – підніме і піде бій. Я не хотів отої форми солдатської зображати, зірочок ліпити, воно мені було чуже. Коли я представив роботу на конкурс, виявилось, що я виграв. Але оскільки я тоді лише інститут закінчив, то мені сказали, що треба на підмогу взяти когось зі скульпторів. Я звернувся до Дмитра Крвавича і Еммануїла Миська. Мисько на тому ж конкурсі взяв другу премію. Потім ми ще запросили Юрія Вендзиловича, архітектором. Нам за ту першу премію заплатити десь 800 чи більше рублів, але прийшли генерали й кажуть, що треба відмітити виграш. Пішли в ресторан готелю «Львів». Я майже всю ту премію там залишив, бо треба було всіх нагодувати і напоїти. Я не міг противитись.
Ми почали працювати разом з Крвавичем та Миськом. Вони погодились зі мною, що може бути той оголений воїн. Їм, мабуть, сподобалось, бо вони нічого не могли запропонувати нового. Крвавич хотів зробити тріумфальну арку, але, зрештою, нащо нам тріумфальна арка, вона вже є в Парижі, в Римі. Тому ми цю ідею відкинули. Мисько погодився на той обеліск воїнами і художня рада теж його затвердила. Барельєфи про історію війни, що були навколо, робилися методом карбування, мідний лист наносився, відбивався на форми скульптур. Це вже робилось на фабриці.
Але, зрештою, Ваш проєкт цензурували…
Коли ми його представили, прийшли всі генерали з Прикарпатського округу. Один майор сказав: «Советскую армию роздели догола і посадили в лужу». Йой, думаю, що таке! А я біля того постаменту, де воїн так напів лежав, запроєктував плесо води, щоб відбивались його частини тіла, продовжувалась експозиція. В епізоді вони побачили матір, яка дає меч синові, і кажуть: «Вот, ето будет понятно народу!». Вдягніть воїна і зробіть акцент на тому, що «родіна-мать» вручає йому меч. І не попреш ти проти цього ніяк, бо ще втрапиш в тюрму. Так от затверджений варіант був такий плакатний, всім зрозумілий, ну але мистецьки… так собі… Не вдалось зробити цього Геракла… Я казав потім, що я не дуже переживаю, що пам’ятник знімуть, бо там не пройшла моя основна ідея. Але ж можна було його десь помістити в музей тоталітаризму абощо.
Так ви того воїна з матір’ю теж на фабриці лили?
Ні, ми їх лили на ЛПВРЗ. 5 з половиною метрів відлити в бронзі – це було для нас нове. Ми ледве знайшли майстра, який ще за Австрії відливав і знав, як то робити. Він фактично керував там відлиттям. І, звісно, частинами виконували, бо неможливо 5 з половиною метрів одразу відлити. Оболонка мала бути порожниста, товщиною приблизно як палець. От відлили, потім змонтували. Всередину залізли майстри, випустили кляпи і з’єднували одну частину з другою і третьою – шурупами. І вже цілу фігуру краном ставили на місце. Десь п’ять тонн важила. Ми, скульптори, ліпили в 7-му полку, де можна було то все помістити.
А яку частину пам’ятника ви робили на фабриці?
Воїнів зі стели відливали на фабриці, але ми спочатку ліпили їх в майстерні. Частину в мене робили, частину в Крвавича. Тоді приїжджали з фабрики майстри-форматори. Вони на глину накладали гіпс, а сама глина викидалась. Форму везли на фабрику і спершу відливали її в бетоні. А на бетон накладали мідну бляху і починали бити молотками. Але перед тим бляху розігрівали зварювальними машинами: вона тоді м’яка робилась і лягала точно на ті обриси, що ми там виліпили.
Ви всі скульптури творили в майстерні, а коли хотіли їх реалізувати, то йшли на фабрику?
Так, я з фабрики брав форматорів. Якщо, наприклад, якогось воїна зліпив чи паркову скульптуру, то з художньої ради приходили до мене, дивились, чи все так, як треба, підказували – як що доробити. І коли приймали, то з фабрики з гіпсом приїжджали форматори, знімали форму і робили її в бетоні.
А як відбувалась співпраця на великих проєктах з інженерами, скульпторами та архітекторами?
Якщо повертатись до монумента на Стрийській: був от архітектор Вендзилович, він проєктував, може, наймав якогось інженера, який міг вирахувати, щоб ця стела трималась. Але в будівельників, які ту стелу будували, теж були інженери і вони також вираховували.
Які ви ще монументальні замовлення виконували?
Ми з Миськом виконували ще скульптури на замовлення. Але здебільшого воїнів. Всюди воїнів. Інших тоді замовлень не було, окрім як воїни чи паркові скульптури. Існувала ідеологічна настанова – зробити в кожному районі і селі пам’ятник воїнам-визволителям. На це кожне село чи містечко давало гроші. Ти мусів виконувати те, що ідеологія дає. Інакше залишався без засобів для існування.
А яка була атмосфера в скульптурному цеху на фабриці?
В нас, поміж скульпторів, не було заведено в цех ходити. Ми працювали кожен у своїй майстерні. Тому не дуже спілкувались. Хіба якщо ви колєги, то міг хтось запросити тебе, порадитись. В цехах працювали лише робітники, які виконували роботи скульпторів, а скульптори працювали в себе в майстернях.
Розмовляла Мирослава Ляхович
