Кераміка ЛКСФ

Керамічна майстерня фабрики – серцевина творчого середовища ЛКСФ, звідси починали майбутні скульптори, художники гутного скла та, навіть, інженери-технологи. Фабрика отримувала замовлення через систему підприємств Художнього Фонду УРСР. Затвердження зразків та проектів відбувалися на щотижневих засіданнях легендарної Художньої Ради. Певний час було дві ради – Київська та Львівська. До її складу в різний час входили та очолювали педагог – скульптор Іван Севера, Дмитро Крвавич, Яків Чайка
та інші.

Керамічна продукція фабрики тиражувалась та експортувалась на територію усього колишнього СРСР, а також мала успіх за кордоном – в Німеччині, Японії, США. В перше десятиліття фабрика виробляє переважно майолікову продукцію класичних форм та невибагливого оздоблення. Велика частина виробів мала ідеологічне навантаження, демонструючи всюдиприсутню ауру вшанування радянських вождів та ювілеїв.

Серед найстаршого покоління художників-керамістів, що почали активно розпрацьовувати пластичні можливості нових матеріалів та використовувати більш самобутні форми керамічної продукції, варто згадати – Марію Савку-Качмар, Ярослава Захарчишина, Зеновію Масляк, Аллу Чистоганову, Бориса Горбалюка, Василя Кондратюка, Лейлу Бєляєву, Юрія Лащука та Софію Караффу-Корбут.

В кінці 50-их рр. на фабриці працює група технологів, більшість – випускники Миргородського училища. Один з них – Іван Малишко, згодом став головним інженером. В загальній масі тиражованих та авторських виробів стає помітною виразна тенденція пошуку художніх рішень, що могли би давати початок серії виробів. На фабриці відбувається, розробка серій рівня ужиткового комплекту, чи сміливого пластичного дослідження класичних українських форм, або ж певного графічного мотиву.

В ритмі великого підприємства, яке активно продукувало асортимент “радянської” мрії, керамічна майстерня забезпечувала попит, в основному, – на продукти домашнього вжитку. Поступово, починає вимальовуватись об’ємна структура об’єктів, що виконують естетичну функцію – сувенірної продукції. Львівський радянський сувенір, створений в керамічних майстернях ЛКСФ, позначений виразним локальним забарвленням та вражає багатством форм. Від великих ваз на долівку Бориса Горбалюка – до гуцульської серії дрібної пластики Анатолія Курочки. Змітали з прилавків художніх салонів статуетки “чорного ню” Лейли Бєляєвої. Ці невеликі жіночі фігурки, политі темною сріблястою емаллю, випромінювали теплу чуттєвість, яку годі було знайти в офіційному радянському мистецтві.

Промислові потужності трьох великих керамічних печей, що працюють тут з 1963 року, стають домінуючим фактором у виробництві фасадних та інтер’єрних керамічних панно, емблем, картушів. Виконуючи замовлення великих масштабів, художники-керамісти, звісно, мали більш мотивуючі цілі, структуровані виробничі завдання та амбітні виклики публічного простору. Технологічна реорганізація керамічного виробництва, здійснена інженером Іваном Малишком, відкрила можливості для творчого застосування пластичних властивостей нової кам’яної маси та використання сміливих кольорових рішень.

Перше, з чим виникає зіткнення у спробі описати таке потужне явище як творчий осередок керамічної майстерні ЛКСФ – це всюдиприсутній акцент на критерій народних мотивів у творчості митців. Народний – як спосіб не вдаватись в додаткові пояснення, народний – як завідомо позитивна ознака, народний – як вирішальний рушій для збереження та переосмислення локальної ідентичності у творчості.

А що, якщо це не був пошук народних мотивів? А що, якщо це не було продовженням традицій львівської кераміки?. Можливо, поштовхом був власне сміливий творчий експеримент, виразні урбаністичні тенденції, риси нового дизайну, лаконічні сміливі форми – часто грубі, тотально підпорядковані текстурі матеріалу, багата матеріальна база, швидкі темпи замовлень та збуту, висока професійна підготовка дизайнерів ЛКСФ, живий творчий обмін. Адже, саме, в керамічній майстерні всі працювали на виду один в одного – відповідно і досвід передавався навіть чисто візуально.